“Щоразу коли вона чує потяг, одразу біжить до мене”: як діти долають травми війни
Як діти долають травми війни. Історія 8-річної Анни, як звернулася за психологічною допомогою до Бучанського центру.
Восьмирічна Анна заходить у яскраво розфарбовану кімнату, однією рукою вона тримає за руку маму, у другій – плюшевий ведмедик.
Про це TheBest дізнався з повідомлення на сайті “BBC News”.
Коли вони проходять і сідають на диван, вона сором’язливо дивиться на маму, притуляючись до неї. Анна – одна з багатьох дітей, які звертаються до психологічної допомоги у Бучанському центрі, щоби зрозуміти війну та свій досвід конфлікту. Буча розташована менш ніж за годину їзди від Києва. Місто пережило російську окупацію на початку вторгнення Росії в Україну й тепер перебуває у центрі розслідування воєнних злочинів росіян.
Сім’я Анни родом зі сходу Луганської області, вони переїхали до Бучі у 2014 році, коли російські війська захопили території на сході України. Через вісім років родина знову була змушена тікати. Мама Анни Вікторія каже, що ніколи б не подумала, що їм знову доведеться евакуюватися. Вона розповідає, що вранці 24 лютого уві сні почула дивний шум і одразу зрозуміла, що почалося російське вторгнення.
“Ми увімкнули телевізор, зрозуміли, що відбувається, і почали пакувати речі”, розповідає жінка.
Вона розбудила здивовану Анну, яка без упину розпитувала, що відбувається і куди вони їдуть. Сім’я вирушила з міста у безпечне місце в Калуші, на заході України. Вони пробули там кілька місяців, орендуючи житло. Коли російські війська вийшли з Київської області, родина повернулася додому у Бучу. Але психологічні шрами війни лишаються.
“Вона дуже емоційна, – каже Вікторія про Анну. – Вона боїться звуків. Якщо вона чує, що їде потяг, то відразу біжить до мене”.
Вікторія вирішила записати Анну до Бучанського психологічного центру. Психотерапевти там працюють з дітьми за допомогою малювання та ігор, заняття проходять як індивідуально, так і в групах.
“Вона любить малювати, може годинами розповідати про свої малюнки. Вона виливає свої емоції на папір, ліпить з пластиліну. Я думаю, їй це допомагає залишати свої негативні емоції на папері”, говорить Вікторія.
Вдома у Анни на холодильнику є малюнки з написом “Перемога” і портрет відомого в Україні пса-розмінувальника Патрона. Поки ми розмовляємо, Анна грається у пісочниці та з іграшками у сусідній кімнаті.
“Вона відкрита, ми багато спілкуємося. Спочатку їй було трохи страшно, наче психолог – це лікар”, розповідає Вікторія.
Анна каже, що їй подобається приходити в центр і спілкуватися зі своїм терапевтом Людмилою. Але іноді вона все одно хвилюється.
“Коли йде розмінування чи гроза, я думаю, що це можуть бути вибухи”, говорить дівчинка.
Ці відчуття властиві тим, хто пережив війну, розповідає одна із психологів центру Наталія.
“Багато дітей схильні більше прив’язуватися до батьків. Дитина не почувається у безпеці, не почувається вільною, і це теж симптом травми”, говорить Наталія.
“Діти можуть регресувати у розвитку, наприклад, якщо їм сім років, вони можуть поводитися так, ніби їм три роки. Вони можуть обмочитися й погано спати. Вони також можуть стати більш роздратованими”.
У деяких випадках діти також можуть бути агресивними, каже вона. Такі центри потрібні в усій країні. Такого висновку дійшла організація “Голоси дітей”, яка працює в усій Україні.
Наталія Мосюк, психолог благодійної організації, каже, що до шести центрів організації в різних частинах України приходить все більше дітей.
“Ситуація важка для дітей, звичайно. Сирени, стан їхніх батьків, до яких вони прив’язані, втрата звичного розпорядку дня. Вони втратили час із друзями, час у школі. Тому змінилась і їхня поведінка”, сказала Мосюк.
До речі, нещодавно “TheBest” писав:
Герой України розповів, чому на війни медики не носять білих халатів
