“Тепер приходиш на роботу раз на три місяці”: про життя у прифронтовому Нікополі, розповіла майстриня з гончарства
Про життя у прифронтовому Нікополі, журналістам сайту Zaxid.net розповіла майстриня з гончарства Ірина Бикова. Повідомляє TheBest
а освітою Ірина Бикова вчитель історії. Але під час декретної відпустки вона захопилася народним петриківським розписом. Спочатку майстриня розмальовувала народним розписом глиняні глечики, які замовляла у гончара. Коли майстер виїхав з регіону, чоловік Ірини вирішив змайструвати їй гончарний круг і пічку власноруч. Досвід з гончарства Ірина Бикова переймала через ютуб. Таким чином, серед переліку українських народних майстрів з’явилася ще одна гончарна майстерня «Magic pot & Чарівне горнятко».
Після декретної відпустки, пані Ірина не повернулася до основної роботи. Вона ліпила і розмальовувала горщики, проводила майстер-класи, їздила на ярмарки. Через деякий час, майстриня все-таки повернулася у шкільну освіту. Але вже як керівниця гончарного гуртка і вчителька праці та образотворчого мистецтва.
Наразі робота вчителем для Ірини Бикової – її основне місце праці і прибутку, оскільки займатися гончарством немає можливості. Навчання у Нікополі і регіоні повністю дистанційне.
«Тепер приходиш на роботу раз на три місяці, як в музей. Все завмерло. Раніше під час канікул дозволяли приходили в школу, навіть вимагали. Але коли у Нікополі одну із шкіл повністю знищило ракетою, яку запустили з окупованого Мелітополя, там ніхто живий не залишився, після того в нас все повністю онлайн. Електронна документація, ми постійно під камерами. Це важко», говорить Ірина.
Деякий час майстриня вела гурток з гончарства онлайн. Проводила майстер-класи. Віддавала частину робіт на аукціони. Але останні 6 місяців за гончарний круг не сідала. Говорить, нерви геть розхитані, адже обстріли дуже спонтанні.
Повномасштабне вторгнення росії в Україну для Ірини розпочалося на її День народження. Виїхати з Нікополя у майстрині не було можливості. Її чоловік працює офлайн, є літні батьки. А ще Ірина Бикова опікується безпритульними тваринами. У Бикових дев’ять собак. Інші нікопольці також утримують велику кількість тварин, годують вуличних. У ветеринарній клініці – черги, лікарі оперують тварин під вибухи.
Ірина говорить, що прожила з чоловіком і двома дочками в підвалі близько 9 місяців:
«У підвалі ми грілися електроопаленням, а коли почали вимикати світло – стало холодно, і нам довелося звідти виходити, тому що боліли спини, довго там не просидиш».
Жінка зізнається, що зараз вже не ховається на тривогу. У них вони двох видів – ракетні й артобстріл. Але Нікополь не відразу почали обстрілювати.
«6 березня росіяни увійшли в Енергодар. Ми це бачили, бачили, як на тій стороні вогнища горять, і в нас відразу було розуміння, що те, що по нас не стріляють, тимчасово. Ми чекали на перші обстріли вночі», говорить Ірина Бикова.
Нікополь армія рф тероризує вже 17 місяців.
Ірина Бикова розповідає, що спочатку обстріли були кожної ночі, люди вже знали приблизний їхній час – кожні три години. Зараз вони дуже хаотичні, Ворог застосовує дрони-камікадзе, які все «бачать». Дрони підлітають у скупчення людей і скидають гранати. Сім’я Бикових багато разів втікала зі свого подвір’я, коли там снаряди пролітали. Минулого літа снаряд вибухнув біля будинку батьків Ірини, повилітали вікна, дах був увесь в дірках, уламок повністю прошив пічку і застряг всередині. Людей врятувало те, що вони були в іншій кімнаті.
Нікополь армія рф переважно обстрілює з Кам’янки-Дніпровської на протилежному березі Дніпра. Раніше Дніпропетровську і Запорізьку області розділяло Каховське водосховище, яке зникло після підриву Каховської ГЕС росіянами. На місці колишнього «моря», як його називали місцеві мешканці, зараз відновлюється флора і фауна. Формуються береги поміж мілкими річками, ростуть верби, плавають качки. Відновився Великий Луг, який колись тут і був.
«Мій тато десятирічним хлопчиком бачив, як затоплювали, як вирубали оці плавні. Сімом чоловікам треба було взятися за руки і стати в коло, щоб обхопити стовбури 500-600-літніх дерев. Оце ж все вирубувалося протягом 2 років. І взагалі це була годівниця нашого регіону. Тут і пелікани жили, і всякі цікаві тварини. Це все було знищено. Риба задихалася, тому що цвіла вода, як болото. Тепер, коли вода відійшла, ми там якось гуляли, чавунець старенький бачили, мотику», – розповідає жінка
Як історикиня Ірина каже, що ступити на історичну землю, яка була понад 70 років під водою, було для неї чимось сакральним, вона боялася образити пам’ять цієї землі. Зараз деякі снаряди не долітають до міста, застрягають там прямо у мулі й чекають свого часу.
Про життя у прифронтовому Нікополі
Нікополь мав 120 тисяч населення, зараз в ньому лишилося десь 30 тисяч людей. Перша хвиля людей виїхала через сильні обстріли, друга – коли відійшло водосховище і почалися проблеми з водою. Але в місті все працює, світло, газ, зв’язок є, проте жити тут небезпечно. Мешканці вже орієнтуються по звуку, в якому районі обстріл.
«При обстрілі в нас є 3-6 секунд, щоб заховатися. Цього достатньо, щоб, наприклад, мені з кухні перейти у вітальню. У середньому на добу десь від чотирьох до семи обстрілів буває, найбільше було десять – це тривало цілий день», говорить Ірина.
Чоловік майстрині з гончарства ремонтує підстанції. Він працює в бронежилеті і касці. Та якось під час роботи біля них вибухнула балістична ракета, і чоловік отримав контузію. Ще один випадок особливо налякав жінку, після чого вона зовсім перестала займатися улюбленим ремеслом.
«Ми з мамою садили персики. Бачимо, як на нас летить снаряд. Ми покидали сапки, лопати й почали тікати. Але в мами штучний суглоб, вона не може швидко. І тут я чую, як снаряд починає розриватися. Це такий тріск, після якого твоє життя починає ділитися на пікселі. Такі довгі ці хвилини. Я знаю, що там було десь секунд тридцять, але воно тоді наче півдня тривало. І я повертаю за кут, мама добігає – і ми вже в хаті. Того дня дідуся вбило по сусідству, уламками посікло», – розповідає Ірина.
Після цього випадку в неї постійний страх і тривога, які не вгамовують жодні заспокійливі засоби.
«Наші хлопці-захисники мають загострені всі відчуття. Вони повертаються і постійно бачать загрозу, не можуть розслабитися. Вони вже в безпеці, а їм все здається, що вони досі на війні, так званий окопний синдром. Ті, хто живуть в нашому місті, теж вже мають окопний синдром. Ти постійно прислухаєшся, вуха, як локатори, ловлять всі звуки, будь-який рух. І коли приїжджаєш в ліс, де довкола тільки пташки, навіть собаки не гавкають, ця тиша тисне. Вона настільки велика, що я сиджу і плачу», – ділиться жінка.
Зараз Ірина зовсім не займається гончарством, останні сили віддає учням і сім’ї, але дуже хоче повернутися до улюбленої справи:
«Гончарне коло в мене вже в хаті стоїть. Я ладнала майстерню ще минулого літа, але почалися обстріли, і я відклала цю справу. Цього літа почала класти в майстерні плитку – знову почалися сильніші обстріли, і я знову все відклала. При кожному пострілі ти думаєш: «Хоч би не в мене». Але водночас ти розумієш: якщо не в тебе – значить, у когось іншого. Це дуже страшно, але живемо якось, мабуть, тому що всі гуртом, рідня поруч».
Родина Бикових тепер часто виходить гуляти в поля за місто, куди не долітають снаряди.
«Тільки доходиш до того місця, вдихаєш і розумієш, що небо над тобою – не решето, воно цілісне, блакитне, красиве. І тоді ти згадуєш, що ти – людина», додала Ірина.
До речі, нещодавно “TheBest” писав:
