LIFE

Працевлаштована у Дніпрі водійка трамвая з Маріуполя розповіла, як місто жило у блокаді

Працевлаштована у Дніпрі водійка трамвая з Маріуполя розповіла, як місто жило у блокаді. В рідному місті Орина Семещук працювала під час війни до 27 лютого.

Про те, як жило місто у блокаді, як евакуювалася з родиною та працевлаштувалася у Дніпрі — жінка розповіла Суспільному, передає TheBest.

“Була надія, що колосальних руйнувань місто не зазнає”

Орина Семещук вісім років пропрацювала водійкою трамвая у Маріуполі. Каже, робочий день у неї розпочинається вдосвіта, тож 24 лютого, поки більша частина жителів спала, вона о 4:15 почула перший сильний вибух від розірваного снаряда. А а ним — наступні.

“Моя квартира — на дев`ятому поверсі. Від вибухової хвилі почав трястися та вібрувати будинок. Але жодних вказівок від адміністрації підприємства не було. До 27 числа ходили трамваї. Автобуси ходили трохи довше. Трамвайний рух припинився тоді, коли пошкодили тягові підстанції, лінії електропередач”, говорить жінка.

Канонада 24/7

За її словами, увесь цей час бої точилися на околицях міста. Було добре чути звуки артилерії. Мешканці міста перебували в паніці: хтось біг на базар купувати якісь харчі, хтось намагався перевезти дітей, речі.

“На той момент здавалося, що безпечним місцем є центр міста. В той час в людей ще жевріла надія, що таких колосальних руйнувань місто не зазнає”, каже Орина.

28 лютого їй повідомили, що на роботу вона не виходила. Далі почалося виживання в блокадному місті. 2 березня не стало електроенергії та води. Ще через кілька днів припинили постачання газу.

Жінка згадує: воду набирали неподалік у криниці, яка постійно обстрілювалась. Сусіди почали розводити на подвір’ї багаття та готувати їжу.

“8 березня до нас евакуювалися родичі чоловіка: сестра та двоє її дітей. І нас стало 11 в одній квартирі. З нами жили ще маломобільні батьки чоловіка та двійко наших дітей. Ми спочатку ховалися у підвалі. Згодом перестали, бо діти сказали, що в підвалі страшніше, ніж у квартирі”, розповідає мешканка Маріуполя.

Як розповідає Орина, періодів затишшя не було. Приготування їжі та похід за водою проходили піл звуки канонади. Вона лунала постійно, практично 24/7.

“Були випадки, коли люди помирали безпосередньо від обстрілів. Так загинула моя найкраща подруга. Вона на подвір’ї біля під’їзду готувала. Почався артобстріл, вона не встигла забігти в під’їзд, буквально два кроки зробити. Багато літніх людей гинули від холоду, тому що на вулиці було +8, а у квартирах +3..+4 градуси. Ховати не було можливості”, говорить Орина.

Як евакуювалися

З кожним днем бойові дії розгорталися все ближче до місця проживання жінки з родиною. Постало питання евакуації, але централізовано її ніхто не проводив. До того ж, інформацію можна було передавати чи дізнаватися тільки через об’яви на будинках.

 

 

Орина побачила одне з оголошень, де йшлося про евакуацію 22 березня колоною з особистого транспорту в бік селища Мелекіне. Батьки з сестрою чоловіка та її дітьми евакуювалися з цією колоною.

“Ми взагалі не володіли інформацією, що відбувається на території України: що захопили, що — ні. Люди піднімалися на 12-поверховий будинок, сподівалися зловити хоч якийсь мобільний зв’язок. Потім у цю будівлю прилетів снаряд. Наші сусіди намагалися налаштувати старий радіоприймач, але марно”, говорить Орина.

Ще якийсь час жінка з чоловіком та двома дітьми лишася у Маріуполі. Та дві події змусили ухвалити рішення про найшвидшу евакуацію. Перша, це у коли у пошуках їжі на центральному ринку знайшли лише “печену” картоплю з фури, в яку втрапив снаряд. Друга, коли люди 7 годин на холоді стояли у черзі до пункту гуманітарної допомоги від росіян, аби отримати мізерний пайок.

Машина зазнала пошкоджень, тож, взявши необхідні речі, вибиралися пішки. Проходили повз стихійні поховання та згорілі будинки. Коли родина вийшла з Маріуполя, зустріла українських волонтерів, які допомогли дістатися до Запоріжжя. Сусіди потім розповіли, що наступного дня у квартиру, де мешкала родина, прилетіли два снаряди.

Що у Маріуполі нині

Орина намагається підтримувати зв’язок із знайомими, які з певних причин залишилися в Маріуполі. За їхніми розповідями, окупаційна влада в місті частково відновила постачання електроенергії та води, газу ще немає. Намагаються організувати перезахоронення тих людей, яких ховали на подвір’ях та у скверах.

“Російські війська хочуть намалювати райдужну картину, але це неправда. Інфраструктура та каналізаційна система розбиті. Завали будинків не розбираються, все вивозиться бульдозерами разом із тілами загиблих. Облік загиблих та зниклих безвісти вже перестали вести. Для місцевих мешканців закриті проходи до розбомблених будинків, об’єктів інфраструктури”,  розповідає жінка.

Життя у Дніпрі

Із Запоріжжя родина вирішила їхати у Дніпро: подалі від лінії фронту, та через те, що тут більше можливостей знайти роботу.

Роботу в Дніпрі Орина шукала сама. Всі документи, окрім трудової книжки, вдалося вивезти з Маріуполя. Каже, що її без проблем влаштували на роботу. Звісно, спочатку перевірили знання та кваліфікацію.

Нині водійка з Маруполя працює на трьох трамвайних маршрутах у Дніпрі. Звикає та “обкатує” й інші маршрути. Чоловік влаштувався на Укрзалізницю. Діти теж соціалізувалися швидко. Їх прийняли до школи, останні півтора місяці вони вчилися онлайн вже у Дніпрі.

“Коли нові однокласники дітей почули, що вони з Маріуполя, то на якийсь час запала тиша. А потім пролунало запитання: “А чи дійсно все так було, як розказують?” Про події в Маріуполі, за його межами, люди знають тільки 10% інформації. Усе набагато страшніше”, каже Орина.

Найбільше бажання родини нині — власне житло, аби наново створити у ньому затишок і комфорт, який мали в оселі у Маріуполі.

До речі, нещодавно “TheBest” писав:

“Це місто, якого немає”: Святослав Вакарчук у Львові зустрівся з лікарем з Маріуполя

To Top